Олександр Явтушенко: від тимчасової допомоги — до системної інтеграції ВПО в громадах Київської області

Повномасштабна війна змінила структуру громад у всій країні — і особливо на Київщині. Сьогодні внутрішньо переміщені особи — це не тимчасове явище, а частина нової реальності, з якою громади навчаються працювати системно. Про виклики і рішення, про спроможність громад до цифрової трансформації, інтеграційної політики та культурної згуртованості ми поговорили з Олександром Явтушенком — головою Ради з питань ВПО при Київській ОВА, віцепрезидентом Всесвітньої організації переміщених осіб.

Які ключові виклики у сфері інтеграції внутрішньо переміщених осіб сьогодні постають перед громадами Київської області? Чи можна вже говорити про перехід від екстреного реагування до довгострокової інтеграційної політики?

Сьогодні головним викликом для громад є перехід від “гасіння пожежі” до системної інтеграції. Частина ВПО проживає в Київській області вже третій рік, однак усе ще залишається в режимі тимчасовості — без сталого житла, роботи, без відчуття включеності у життя громади. Так, ми вже маємо передумови для переходу до довгострокової політики — де ВПО не просто отримують допомогу, а стають повноцінними учасниками економічного й соціального життя, але для цього потрібна інституалізація інтеграційних підходів, а не лише проєктна діяльність. 

Основними проблемами залишаються житло і робота. Масштаб проблеми настільки великий, що держава не в змозі його вирішити. Існують великі диспропорції як у запиті на робочу силу відповідної кваліфікації, так і у пропозиції такої робочої сили. Одним з ключових напрямків для на сьогодні є перенавчання та переквалифікація переселенців для того аби вони могли знайти себе на ринку праці Київщини і могли самостійно заробляти на покращення своїх житлових умов. Іншим важливим напрямком є культурна інтеграція – так в рамках нашого проєкту “Книжкут” ми передали понад 800 сучасних українських книжок для усіх 32 місць тимчасового проживання (МТП) переселенців на Київщині.

Як ви оцінюєте спроможність громад Київщини до розробки та реалізації цілісних політик щодо ВПО? Що їм бракує — ресурсів, даних, знань, або ж політичної волі?

У різних громадах ситуація різна. Але загалом бракує трьох речей: перше — якісних та актуальних аналітичних даних (хто саме живе, які потреби має, яка динаміка), такі дані сьогодні можна зібрати лише в рамках соціологічних опитувань (які треба замовляти аби вони були професійними) та аналітіці Big Data (яку могли б надати провайдери зв’язку, але за це теж хочуть гроші). Водночас ми у 2024 році знайшли партнерів з якими провели велике аналітичне дослідження серед ВПО в МТП і представили результати керівництву області. Друге — підготовлених та мотивованих кадрів на місцях (сьогоднішній рівень оплати праці таких спеціалістів просто принизливий і зовсім не мотивує працівника вкладатися емоційно у свою роботу), і третє — стійкої фінансової підтримки. Політична воля є, але без інструментів, методичних матеріалів і регулярного навчання місцевим управлінцям важко вийти на системний рівень.

Яким чином громади Київської області можуть посилювати стійкість до інформаційних загроз та кіберризиків? Чи є вже кейси, коли місцеве самоврядування показало приклад успішної протидії або реагування?

Один із найболючіших викликів — це кібершахрайство, на яке масово потрапляють внутрішньо переміщені особи, особливо люди старшого віку. ВПО часто стають мішенню для аферистів: через фейкові повідомлення в месенджерах або дзвінки, де їм обіцяють “нові виплати”, “допомогу від ООН” чи “перевірку статусу”. Люди, на жаль, вводять банківські дані, і втрачають кошти з карток.

Ми проводимо інформаційні кампанії, розміщуємо попередження в громадах, створюємо прості інструкції — як розпізнати шахраїв, куди звертатися. Але проблема в тому, що бажання “отримати щось швидко і без зусиль” — надто глибоке. І поки немає системного охоплення, зокрема через телеканали, ТЦК, ЦНАПи — ці випадки повторюватимуться.

Окремі громади вже реагують оперативно: блокують фейкові оголошення, інформують через вайбер-групи та навіть церковні спільноти. Це працює, але поки — точково. Щоб підвищити кіберстійкість системно, потрібно залучати не лише IT-фахівців, а й тих, хто має довіру серед людей — соціальних працівників, волонтерів, місцевих лідерів.

Цифровізація на рівні громад: де вона працює на реальні зміни, а де перетворюється на “паперову діджиталізацію”? Як вимірювати реальний ефект від цифрових рішень у муніципальному управлінні?

Цифровізація працює там, де змінюється логіка процесів. Якщо громада впроваджує чат-бот, але при цьому просить “принести довідку особисто” — це паперова діджиталізація. Але якщо мешканець подає заяву онлайн, отримує результат без візиту — це вже якісна трансформація. Ефективність цифрових рішень слід вимірювати не кількістю впроваджених сервісів, а кількістю зекономленого часу, задоволеністю користувачів і зменшенням корупційних ризиків.

Яка роль громадськості у формуванні безпекових, цифрових та інтеграційних політик у громадах Київщини? Чи готові мешканці, особливо ВПО, бути не лише отримувачами послуг, а й активними учасниками локальних процесів?

Усе більше ВПО готові долучатися до прийняття рішень, але для цього їм треба створити умови — доступ до інформації, можливість висловитися, відчуття безпеки. Там, де є дорадчі органи при органах місцевого самоврядування — як-от ради ВПО — уже є приклади, коли самі переселенці ініціюють проєкти, допомагають вразливим групам, стають амбасадорами змін. Потенціал є, головне — не сприймати ВПО як “пасивних клієнтів”. Важливо також чути ВПО не коли треба щось зробити, бо прийшла вказівка згори, а прислухатися постійно на системному рівні.

Як громади області можуть ефективно комунікувати з ВПО — не лише інформувати, а й вибудовувати довіру, залучення, співвідповідальність? Які формати працюють краще — консультації, цифрові платформи, фасилітовані зустрічі?

Працює поєднання — і цифрових інструментів, і живої взаємодії. Успішними є фасилітовані зустрічі в невеликих групах — особливо в громадах, де є високий рівень недовіри. Також добре працює підхід, коли ВПО самі стають комунікаторами — наприклад, у ролі радників чи медіаторів. Комунікація має бути не односпрямованою, а горизонтальною — з відгуком, зворотнім зв’язком і готовністю слухати. Найуспішніша рада ВПО в області в цьому плані, на мій погляд, це біла Церква, де рада ВПО робить феноменальні речі разом з Олексієм Кудіновим. Але це все також за рахунок того, що там багата і адекватна громада, яка розуміє, що ВПО це інструмент спільнодії, а не додатковий тягар.

У чому полягає унікальний досвід Київської області в роботі з ВПО, який міг би бути масштабований на інші регіони? Чи є у нас підстави говорити про “модель Київщини”?

Так, я справді вважаю, що в нас поступово формується те, що вже можна назвати «моделлю Київщини» — і це не гучна фраза, а підсумок щоденної практики, діалогу, помилок і рішень, які ми приймали разом із громадами.

Наша унікальність — у поєднанні кількох речей. По-перше, ми зробили ставку не лише на гуманітарну допомогу, а на участь самих переселенців у процесах ухвалення рішень. Це і створення рад ВПО в громадах, і залучення до стратегічного планування, і співпраця з міжнародними організаціями, які нас почули — бо бачили, що громади не лише просять, а працюють.

По-друге, у нас з’явилися пілоти підтриманого проживання — наприклад, у Бородянці, Переяславі, де люди з інвалідністю можуть жити не в інтернатах, а у звичайному житлі з соціальним супроводом. Це дуже важливо, бо ми фактично формуємо нову соціальну філософію — не про утримання, а про життя з гідністю.

По-третє, ми чітко усвідомили: ВПО — це не тягар. Це — ресурс. Серед них є підприємці, освітяни, волонтери, митці, ІТ-фахівці. І якщо громада з ними співпрацює — виграють усі. Ми бачили, як переселенці створюють ініціативи, відкривають бізнеси, стають амбасадорами нової інтеграції.

І ще один важливий штрих — культурна інтеграція. Саме на Київщині ми реалізували перший в Україні проєкт “Книжкут” з облаштування україномовних книжкових полиць у місцях компактного проживання ВПО. Це не просто книжки — це символ відкритості до культури, запрошення до діалогу, і водночас — дуже тонкий, але сильний крок до м’якої інтеграції. Дитина, яка бере до рук українську книгу в новому для себе місті, — уже не “переселенець”, вона — частина громади. Сьогодні ми масштабуємо цей проєкт уже і в Івано-Франківській області.

Так, ще багато роботи. Але сам підхід уже є: спільна відповідальність, включеність, взаємоповага. І я впевнений — якщо ми цю логіку збережемо й посилимо, Київщина справді стане прикладом для інших. Не за рахунок гасел, а через результати.

Якою ви бачите трансформацію цифрової інфраструктури області в умовах війни та післявоєнного відновлення? Що мають враховувати громади, щоб не просто відновити, а переосмислити свою цифрову екосистему?

Маємо можливість не просто відбудувати, а створити з нуля нову цифрову екосистему. Це означає — без дублювання паперу, з прозорими базами даних, з кіберзахистом як стандартом, а не розкішшю. Громади повинні думати не лише про сервіси для мешканців, а й про власну операційну спроможність: резервне копіювання, стабільний зв’язок, підготовлених ІТ-фахівців. Цифровізація має стати не проєктом, а тканиною щоденного управління.